Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Залучення роботодавців до ресурсної підтримки освіти та гарантування її якості

У період приватизації більшість об’єктів власності в Україні перейшла до рук приватних роботодавців. Впродовж 1990-2000-х років держава як основний роботодавець відійшла від турбот про якість освіти, а приватний власник не був готовий до прийняття цієї відповідальності на себе.

Спроби залучити роботодавців до ресурсної підтримки освіти та гарантування її якості, які були ініційовані академічною спільнотою та державними органами управління освітою виявились марними. Як приклади можна згадати Закони України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (у сфері вищої освіти)» (2004 рік) та «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» (2005 рік).

У першому з них, зокрема, передбачались зміни до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», які дозволяли включати до валових витрат підприємства кошти в розмірі до трьох відсотків фонду оплати праці, вкладені роботодавцем:

– у професійну підготовку, навчання, перепідготовку або підвищення кваліфікації осіб, які перебувають у трудових відносинах з ним;class=MsoNormal style="TEXT-ALIGN: justify; MARGIN: 0cm 0cm 0pt; LINE-HEIGHT: normal; TEXT-INDENT: 1cm">– витрати на навчання та (або) професійну підготовку у вітчизняних вищих та професійно-технічних навчальних закладах інших осіб, які не перебувають у трудових відносинах з ним, але уклали письмову угоду (договір, контракт) про взяті ними зобов’язання відпрацювати після закінчення вищого та (або) професійно-технічного навчального закладу та отримання спеціальності (кваліфікації) не менше трьох років;

– витрати на організацію навчально-виробничої практики за профілем основної діяльності підприємства осіб, які навчаються у вищих та професійно-технічних навчальних закладах.

Цей акт повинен був мотивувати роботодавців до інвестування в поліпшення якості освіти свого персоналу.

Другим Законом передбачалось надання дотації роботодавцям в разі прийняття на роботу за направленням державної служби зайнятості молоді, якій надається перше робоче місце за отриманою відповідною професією (спеціальністю), строком на два роки. Дотація надавалась роботодавцю протягом року в розмірі фактичних витрат на основну та додаткову заробітну плату (але не вище середньої заробітної плати у відповідному регіоні) та сум внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Роботодавець брав зобов’язання забезпечити гарантії зайнятості прийнятих з дотацією осіб протягом двох років.

У повному обсязі ці Закони ніколи не працювали, що фактично обумовлювалось відсутністю на той час зацікавленості роботодавців у якості підготовки молодих працівників. Роботодавці та їх організації жодної активності в підтримці та розвитку Законів не виявляли. Обидва акти неодноразово призупинялись та змінювались до повного вихолощення.

Вдруге тематика залучення роботодавців до забезпечення якості освіти була піднята в 2009 році. Було проведено чимало зустрічей керівництва МОН та організацій роботодавців, а практичним результатом стало створення Міжкорпоративного університету.

Він став першим в Україні модельним партнерським проектом у сфері освіти, що об’єднав найбільших працедавців і провідні ВНЗ, передбачав інтеграцію унікальних практичних знань і досвіду компаній у процес підготовки майбутніх фахівців. Метою проекту була побудова адаптивної системи управління знаннями і підвищення рівня якості підготовки студентів старших курсів як технічних, так і гуманітарних спеціальностей з метою формування у них необхідних працедавцям управлінських і комунікативних навичок (soft skills).

Міжкорпоративний Університет було прийнято в члени Всесвітньої асоціації інтегрованої освіти (World Association for Cooperative Work-Integrated Education, WACE) і Європейської асоціації міжнародної освіти (European Association for International Education, EAIE).

Наростаюча нездатність забезпечити ефективну комунікацію між учасниками стала причиною згортання проекту в 2012 році. Одним з побічних результатів його реалізації стало привернення суспільної уваги до теми корпоративної соціальної відповідальності бізнесу.

Проявом усвідомлення необхідності побудови системного партнерства між бізнесом та освітою у сфері підвищення якості підготовки персоналу стала ініціатива компанії SCM у 2010-2013 роках з розроблення низки професійних стандартів. У рамках цієї ініціативи вдалось досягти поєднання зусиль Міністерства освіти і науки України, Конфедерації роботодавців України, Української асоціації підприємств чорної металургії, компанії SCM та академічної спільноти. За участі Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства соціальної політики України було вперше в Україні створено методичну базу до переходу від професійних до кваліфікаційних стандартів на компетентнісній основі. Завдяки цьому було виконано завдання розробки професійних стандартів за такими професійними найменуваннями робіт:

– Інженер конвертерного виробництва;

– Майстер конвертерного виробництва;

– Cталевар конвертера;

– Підручний сталевара конвертерного виробництва (конвертера);

– Інженер-електрик в енергетичній сфері енергопостачальної компанії;

– Інженер-електромеханік гірничий;

– Журналіст мультимедійних видань засобів масової інформації;

– Редактор мультимедійних видань засобів масової інформації.

Експертиза якості стандартів була проведена експертами Європейського фонду освіти та Ради Європи.

Наразі робота зупинилась на етапі переходу до освітніх стандартів, оскільки вимагає вирішення складних суперечностей між роботодавцями та ВНЗ.

В останні роки доволі активну роль у розвитку співпраці між освітою та бізнесом намагається відігравати Федерація роботодавців України. З допомогою потужного парламентського лобі було підготовлено і внесено ряд законопроектів, які мали на меті передачу організаціям роботодавців повноважень з присвоєння кваліфікацій випускникам навчальних закладів. За участю роботодавців було прийнято Закон України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» (2012 рік), який забезпечив участь спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні у формуванні та розподілі державного замовлення.

З 2011-2012 років представники організацій роботодавців включаються до складу Колегії Міністерства освіти і науки України та Акредитаційної комісії України.

У розробці нової редакції Закону України «Про вищу освіту» брали участь як представники міжгалузевих об’єднань роботодавців, так і представники окремих професійних асоціацій. До складу Національного агентства із забезпечення якості освіти передбачається обрання трьох членів від спільного представницького органу всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців. Національна рамка кваліфікацій розробляється із залученням об’єднань організацій роботодавців. Представники роботодавців, їх організацій та об’єднань повинні входити до складу галузевих експертних рад Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, Науково-методичної ради та науково-методичних комісій з вищої освіти МОН України, вони можуть включатись до складу вчених рад ВНЗ, залучатись до освітнього процесу, а також екзаменаційних комісій, які здійснюють атестацію здобувачів вищої освіти.

Сучасні дослідження громадських організацій засвідчують істотне підвищення цікавості працедавців до оцінювання якості освітніх послуг.

Застосування інформації про рейтинги вищих навчальних закладів може варіювати в залежності від соціально-економічних умов у регіоні, потреби й очікування різних цільових груп.

Отримуючи відкриту та достовірну інформацію про якість навчання в кожному конкретному вищому навчальному закладі, про реальний рівень професійного потенціалу його випускників, люба організація зможе простіше та ефективніше проводити підбір кадрів, що в свою чергу забезпечує отримання бажаних результатів у відповідності з поставленим цілями.

Загалом працедавець отримує такі переваги:

- Рішення кадрових проблем.

- Скорочення витрат на підготовку працівника.

- Підвищення ефективності праці.

- Підвищення репутації компанії та визнання компетентності її співробітників в очах клієнтів.

- Підвищення конкурентоспроможності організації.

Враховуючи значний розрив між наявною номенклатурою спеціальностей, наявних у вищих навчальних закладах і їх фактичною потребою в нових економічних умовах - система рейтингів стає одним з механізмів у вирішенні даного питання шляхом державного, ринкового та громадського регулювання.

2. Внутрішнє забезпечення якості освіти

До 2014 року системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти в українських ВНЗ так і не було створено. При цьому у частині вищих навчальних закладів діють самостійно розроблені різноманітні моделі моніторингу, аудиту та управління якістю, але в національних масштабах ефективної системи вони не формують.

Нарешті в 2014 році в новій редакції Закону України «Про вищу освіту» було передбачено створення гармонізованої системи внутрішнього забезпечення якості, що набула форми «системи забезпечення вищими навчальними закладами якості освітньої діяльності та якості вищої освіти». При цьому під терміном «якість освітньої діяльності» законодавець розуміє «рівень організації освітнього процесу у вищому навчальному закладі, що відповідає стандартам вищої освіти, забезпечує здобуття особами якісної вищої освіти та сприяє створенню нових знань».

Термін «якість вищої освіти» розуміється як «рівень здобутих особою знань, умінь, навичок, інших компетентностей, що відображає її компетентність відповідно до стандартів вищої освіти». З нашої точки зору, ці визначення не є досконалими і не відповідають у повній мірі усталеному тезаурусу ESG, проте вони дають цілком правильну і зрозумілу академічній спільноті змістовну орієнтацію.

Законом України «Про вищу освіту» (нова редакція), який набув чинності 6 вересня 2014 року, визначений перелік процедур і заходів, що становлять систему забезпечення вищими навчальними закладами якості освітньої діяльності та якості вищої освіти (систему внутрішнього забезпечення якості):

«1) визначення принципів та процедур забезпечення якості вищої освіти;

2) здійснення моніторингу та періодичного перегляду освітніх програм;

3) щорічне оцінювання здобувачів вищої освіти, науково-педагогічних і педагогічних працівників вищого навчального закладу та регулярне оприлюднення результатів таких оцінювань на офіційному веб-сайті вищого навчального закладу, на інформаційних стендах та в будь-який інший спосіб;

4) забезпечення підвищення кваліфікації педагогічних, наукових і науково-педагогічних працівників;

5) забезпечення наявності необхідних ресурсів для організації освітнього процесу, у тому числі самостійної роботи студентів, за кожною освітньою програмою;

6) забезпечення наявності інформаційних систем для ефективного управління освітнім процесом;

7) забезпечення публічності інформації про освітні програми, ступені вищої освіти та кваліфікації;

8) забезпечення ефективної системи запобігання та виявлення академічного плагіату у наукових працях працівників вищих навчальних закладів і здобувачів вищої освіти;

9) інші процедури і заходи».

Нижче запропоновано аналіз сучасного стану здійснення процедур і заходів забезпечення якості у відповідності до запропонованого Законом алгоритму.

Оскільки ця система тільки починає впроваджуватись, то можна очікувати визначення принципів та процедур забезпечення якості вищої освіти в національному масштабі після початку діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, а до цього ВНЗ будуть керуватись власним досвідом та бенчмаркінгом кращих освітніх практик. Моніторинг та періодичний перегляд освітніх програм вже є здобутком кращих університетів України, але потребує гармонізації з європейською практикою, вдосконалення методичного апарату та поширення на всю систему вищої освіти. Рейтингування студентів і викладачів є доволі поширеним у багатьох навчальних закладах, але в більшості з них не мають жодного практичного значення, не слугують інструментами аналізу ситуації та мотивації, не проводиться систематична статистична обробка накопиченої інформації, а її оприлюднення носить спорадичний характер.

Окремої уваги заслуговує тема підвищення кваліфікації педагогічних та науково-педагогічних працівників, регламентоване наказом МОНмолодьспорту України № 48 від 24.01.2013 «Про затвердження Положення про підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів», що відповідно до ліцензійних вимог має відбуватися кожних 5 років.

Строк навчання працівників визначається навчальними планами та програмами, обсягом навчального часу (в академічних годинах, національних кредитах та кредитах ЕСТS) і встановлюється закладом-виконавцем відповідно до вимог законодавства за погодженням із закладом-замовником залежно від форм та видів навчання.

Строк довгострокового підвищення кваліфікації за обсягом годин навчальної програми становить не менше 108 академічних годин (два національних кредити або три кредити ЕСТS): 72 години аудиторних і 36 годин самостійної навчальної роботи або в іншому співвідношенні в межах від однієї третини до двох третин загального обсягу академічних годин.

Періодичність довгострокового підвищення кваліфікації установлюється закладами-замовниками залежно від потреби, але не рідше ніж один раз на п’ять років.

Строк короткострокового підвищення кваліфікації за обсягом годин навчальної програми становить менше 108 академічних годин (один національний кредит або два кредити ЕСТS відповідно до тогочасного розрахунку 36 годин за кредит) із розподілом загального обсягу годин на аудиторні і самостійну навчальну роботу у співвідношеннях, зазначених у пункті 4.2 цього розділу.

Періодичність короткострокового підвищення кваліфікації установлюється закладом-замовником.

Строк стажування працівників визначається закладом-замовником з урахуванням обсягу годин навчальної програми, її мети та завдання за погодженням з керівником закладу-виконавця і становить не більше 32 національних кредитів (48 кредитів ЕСТS).

Строк навчання працівників за межами України встановлюється відповідно до вимог законодавства та на підставі договорів, укладених з іноземними вищими навчальними закладами, науковими, освітньо-науковими та іншими установами.

Відтак, з одного боку, нібито присутня формальна система підвищення кваліфікації, яка контролюється в процесі ліцензування та акредитації навчальних закладів і програм.

З іншого боку, система орієнтована на суто бюрократичні показники (заорганізованість форм, відсутність орієнтації на джерела кращої практики, фетишизація документів державного зразка) та імітацію виконання ліцензійно- акредитаційних вимог.

Міжнародна компонента у підвищенні кваліфікації не є суттєвою.

Наразі в Україні не існує загальноприйнятого концепту ресурсної підтримки навчального процесу, тим більше в межах окремих програм. Ліцензійні умови фіксують частину кадрового, навчально-методичного, інформаційного та матеріально-технічного забезпечення, але за їх межами залишаються питання фінансового забезпечення. Внаслідок цього чимало вимог є незбалансованими, економічно необґрунтованими та неструктурованими належним чином у часі.

Вітчизняна практика використання інформаційних систем для управління освітнім процесом та навчальними закладами дає змогу констатувати, що бракує інтегрованих систем, які б об’єднували управління навчальним процесом, бібліотекою, кадровою роботою та фінансово-економічною діяльністю. Фактично немає належної прозорості між Єдиною державною електронною базою у сфері освіти та багатьма системами, що використовуються в університетах. Проблемою залишається також локалізація успішних іноземних програмних продуктів під розгалужену систему вимог вітчизняного освітнього законодавства.

До 2014 року не висувались системні вимоги до рівня публічності інформації про різні сторони діяльності ВНЗ. Можна стверджувати, що серед офіційних сайтів навчальних закладів, які є основним джерелом забезпечення публічності, зустрічаються абсолютні полярні за місцем на шкалі повноти, актуальності інформації та спектру пропонованих сервісів.

Така діяльність досі залишалась прерогативою окремих університетів, яким небайдужа їх власна та вітчизняна наукова репутація. Новий Закон підняв на національний рівень завдання боротьби з академічним плагіатом як серед студентів, так і науковців. Складність цього завдання обумовлена широкою розповсюдженістю цього феномену як прояву корупції в освіті, тим більше, що вже сформувалась генерація освітян, які звикли досить вільно користуватись науковими запозиченнями.

У Законі України «Про вищу освіту» передбачається, що «система забезпечення вищим навчальним закладом якості освітньої діяльності та якості вищої освіти (система внутрішнього забезпечення якості) … оцінюється Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти або акредитованими ним незалежними установами оцінювання та забезпечення якості вищої освіти на предмет її відповідності вимогам до системи забезпечення якості вищої освіти, що затверджуються Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти».

Все більшої популярності набуває побудова локальних систем управління якістю у вищих навчальних закладах. Є всі підстави вважати, що накопичений ними досвід стане в нагоді при впровадженні систем внутрішнього забезпечення якості відповідно до нових вимог законодавства.

Використання вищими навчальними закладами інституціональних стратегій різного спрямування не є поширеною практикою в українській вищій школі. Традиції вітчизняного освітнього менеджменту спираються не на самостійне вироблення стратегій та технологій їх реалізації, а на відносно слухняне виконання вироблених органами державного управління освітою програм і директив. Це обумовлено нерозвинутістю системи суспільних інститутів, яка спричиняє слабкість інституціонального каркасу освітньої сфери. Власне це визначає майже повну відсутність локальних концептуальних документів із забезпечення якості, які піднімаються до рівня стратегічного бачення університетських перспектив.

Лише в 2014 році, після ухвалення нової редакції Закону України «Про вищу освіту» почало формуватись нове розуміння автономії навчальних закладів, як необхідної умови створення індивідуалізованих стратегій розвитку. Важливо відзначити, що спроби окремих університетів діяти в цьому напрямі, значно посилювали вимоги до студентів та викладачів. Позитивний вплив цих зусиль майже автоматично нівелювався погіршенням конкурентної позиції навчального закладу на ринку освітніх послуг, який не орієнтований на поліпшення якості освіти в силу відсутності дієвого суспільного запиту на неї.

Певною мірою, роль замінника інституціональних стратегій університетів з поліпшення якості освіти відіграють:

– концепції здійснення освітньої діяльності в складі ліцензійних та акредитаційних справ;

– стратегічні плани чи програми розвитку вищих навчальних закладів (розробка яких часто пов’язана з черговою каденцією керівника закладу);

– настанови з якості, виконані в процесі сертифікації локальних систем управляння якістю;

– наявні в окремих закладах Програми заходів із забезпечення якості освіти або аналогічні документи.

Варто зазначити, що перші два типи документів є вельми поширеними, але не відповідають рекомендаціям ESG і мало пов’язані зі зразками кращої європейської практики.

Настанови з якості формально відповідають як рекомендаціям ESG, так і вимогам ISO. Проте, їх недоліками часто виступають відірваність від національного академічного контексту та слабкий зв’язок з вимогами державних органів управління освітою.

Прикладом четвертого типу документів можна назвати Програму заходів із забезпечення якості освіти у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, яку було ухвалено в листопаді 2011 року. Важливо підкреслити, що цей документ має довгостроковий характер, його виконання піддається систематичному моніторингу, а результати оприлюднюються в щорічних звітах ректора університету. Як сама Програма, так і щорічні звіти про моніторинг її виконання є публічними і доступні на офіційному сайті університету, що робить їх дієвим інструментом інституціональної політики та зразком доброї практики.

Характерними ознаками поточної ситуації у системі вищої освіти України є практична відсутність реального залучення зовнішніх стейкхолдерів до розроблення та впровадження інституціональних стратегій вищих навчальних закладів, а також їх відповідного зв’язку з стратегічними документами національної освітньої політики.

Україна не є країною з високим ступенем відкритості та прозорості суспільства, тому публікація критичних та негативних оцінок якості діяльності з великою вірогідністю наноситиме суттєву шкоду іміджу та діловій репутації об’єкту розгляду (як справедливу, так і несправедливу). Внаслідок цього міцно укоріненою є лише практика критики вищих навчальних закладів з боку владних структур та, інколи, третього сектора.

Культури оприлюднення критичних оцінок власної діяльності за межами своїх колективів не сформовано.

Одним з найголовніших принципів внутрішнього забезпечення якості вищої освіти є розвиток і вдосконалення навчальних програм в інтересах студента. Політика закладу і процедура забезпечення якості повинні відштовхуватись від такої стратегії і механізмів її імплементації, які б забезпечували якість і стандарти навчальних програм, а це у свою чергу, повинно передбачати активну, реальну і впливову участь студентів. Навчальні заклади повинні відкрито заявити про свої стратегічні наміри створити таку атмосферу і практику, які б визнавали важливість якості та її забезпечення. Стратегія постійного підвищення якості, політика закладу і процедури повинні мати офіційний статус і бути доступними для широкого загалу.

Задля актуалізації навчальних програм та постійної підтримки попиту потенційних студентів на них, необхідно залучати студентських представників у справи пов’язані з їх моніторингом, періодичним переглядом і затвердженням. Навчальні заклади повинні мати офіційний, детально прописаний механізм і чітко прописані процедури участі студентів в цих процесах.

Наступним важливим компонентом забезпечення якості освіти є забезпечення якості викладацького складу. Викладачі – найважливіший навчальний ресурс, доступний для більшості студентів. Навчальні заклади повинні мати у своєму розпорядженні конкретні процедури і критерії, які б засвідчували, що викладачі, які працюють із студентами, мають відповідну кваліфікацію, високий фаховий рівень, володіють сучасними методиками викладання і використовують найновіші світові досягнення в сфері свого наукового зацікавлення. Студенти повинні бути головними дієвими особами цих механізмів і реально впливати на адекватну оцінку роботи викладацького складу та формулювати рекомендації щодо покращення кадрової ситуації закладу. Потрібно розвивати партнерські стосунки між викладачами, працівниками навчального закладу і студентами. Для них мета спільна – досягнення найвищої ефективності освітнього процесу. Викладачі повинні всіляко підтримувати і допомагати студентам в їхній діяльності в цій сфері.

Іншою складовою частиною забезпечення якості освіти є навчальні ресурси та підтримка студентів. Навчальні заклади повинні гарантувати, що наявні ресурси (бібліотеки, комп’ютерні класи, супроводжуючі служби, консультативні центри тощо), які забезпечують навчальний процес, є достатніми і відповідають змісту тих програм, які пропонує заклад. Студенти, як головні користувачі цих ресурсів, повинні мати можливості впливати на їх вдосконалення та оптимізацію. Заклади ж, повинні постійно відслідковувати, переглядати і вдосконалювати ефективність служб підтримки, щоб вони були доступні і результативні.

Для системного моніторингу якості і задоволення потреб студентів необхідно створити і постійно підтримувати уніфіковану інформаційну систему з базою даних, яка, між іншим, повинна також відображати відгуки та оцінку студентів навчальних програм, які вони виконують та результати студентських опитувань і відгуків щодо ефективності роботи викладачів. Доступ до цієї системи повинен бути публічний і прозорий. Вона має містити всю інформацію включно з відгуками від колишніх студентів, а також результатами працевлаштування випускників та їх відгуки про співвідношення між якістю навчальних програм закладу, їх фаховістю та реальними потребами працедавців.

Залучення студентів до процесів оцінювання якості буде ефективним якщо є постійне й активне представництво студентів на всіх рівнях діяльності вищого навчального закладу (в деяких європейський країнах не менше ніж 20%). Студенти повинні делегувати не менш ніж два представника у Вчену раду закладу та факультетів, у різні відділи, інститути, кафедри, робочі групи (наприклад, стосовно змін у навчальних планах, розкладах чи в екзаменаційних процедурах). Студентське представництво повинно бути ефективно задіяне в різноманітних нарадах адміністративних працівників, зборах трудового колективу та інших департаментах закладу, які займаються плануванням, прийняттям рішень, їхньою імплементацією та оцінюванням результатів діяльності на предмет відповідності стандартам якісної вищої освіти. Це включає також активну присутність студентів у різних внутрішніх перевірочних комісіях. Сюди входить оцінювання всіх курсів, відкрите представлення та обговорення результатів опитування, студентське бачення якості, актуальності та ефективності дисциплін. Поряд із залученням студентів до системних внутрішніх перевірок навчального закладу, потрібно завжди допомагати у випадку необхідності проведення ситуативних студентських відгуків у справі оцінки якості освіти. Відгуки повинен містити оцінку рівня задоволення студентів:

- програмою навчання і курсами;

- викладачами;

- методами викладання;

- керівництвом наукових праць;

- перспективою подальшого наукового росту;

- різними службами, які супроводжують навчальний процес.

Для визначення й оцінки стану складових елементів якості освітнього процесу важливо запропонувати студентам чіткі і зрозумілі індикатори, за допомогою яких можна сформувати окремий студентський опитувальник, що покриватиме всю сферу навчального процесу. Ефективна участь студентів у формальних і неформальних відгуках повинна бути забезпечена чітким процедурним механізмом, який може містити у собі: анкети, внутрішні університетські та національні дослідження, фокус-групи, скриньки для пропозицій у загальнодоступних місцях, відкриті форуми з керівниками освітнього процесу (завідувачами кафедр, деканами, проректорами тощо).

Навчальний заклад зобов’язаний робити публічними результати студентських відгуків у контексті загального звіту про результати оцінювання, як щодо програм, предметів і викладацького складу, так і стосовно якості всього навчального процесу. Навчальним закладам треба передбачити процедури санкцій викладачам, які в студентському оцінюванні отримали низьку або негативну оцінку. Відповідно до цієї процедури модель формування бюджету вишу має включати компонент, що враховує оцінку студентами праці викладача. Беручи участь у роботі вченої ради, поряд з іншими справами, делеговані представники студентства можуть брати участь у виборах ректора і в прийнятті річного фінансового звіту. Прийняття рішення на різних рівнях навчального закладу зазвичай враховує внутрішню оцінку і кінцеві звіти. Це стосується також потреби безпосереднього залучення студентської ради у розподіл коштів, які виділяються на освітній процес.

Правильний аналіз та врахування студентських відгуків важливий не лише для закладу а й для студентів, щоб вони знали, що вони зробили і як їхні думки, пропозиції і підходи вплинули і надалі впливатимуть на конкретні процеси підвищення якості освіти. На цьому етапі важливо контролювати регулярність інформування студентів про результати висновків зроблених на основі їхніх доповідей, наскільки цей круговий зв'язок оптимізує весь процес і творить ефективну внутрішньо університетську мережу комунікації і взаємодії в сфері контролю і покращення якості освітнього процесу.

3. Основні джерела оприлюднення вимог і результатів оцінювання якості освіти

Науковцями проведено моніторинг публікацій критичних та негативних оцінок діяльності вищих навчальних закладів, який дозволив встановити, що основними джерелами їх оприлюднення результатів оцінювання якості вищої освіти є:

- документи Міністерства освіти і науки України; матеріали Державної інспекції навчальних закладів;

- огляди та висновки Акредитаційної комісії України;

- звіти самоналізу освітньої діяльності вищими навчальними закладам на офіційних web-сайтах;

- результати моніторингу якості освітніх послуг на сайтах громадських організацій і незалежних спостерігачів та/або агенцій.

Чимало цікавої інформації про найбільш скандальні справи можна отримати (з певним запізненням) з Єдиного державного реєстру судових рішень.

Решту інформаційного масиву складають фрагменти книжок, звітів про виконання проектів, матеріалів різноманітних круглих столів, семінарів, конференцій, незалежних публікацій в ЗМІ та Інтернеті, у тому числі за участю неурядових організацій. Результати соціологічних досліджень, оцінювальні судження розміщуються також на різноманітних сайтах, блогах, в соціальних мережах тощо. При цьому слід враховувати, що серед них зустрічаються відверто замовні матеріали, які часто використовуються як для компрометації, так і для формування прикрашенного іміджу окремих навчальних закладів та їх посадових осіб.

На жаль, систематичної діяльності з оприлюднення критичних оцінок освітньої діяльності та якості вищої освіти в Україні не ведеться. Публічний моніторинг та аналіз публікацій з цієї проблематики ніким не проводиться. Період 2014-2015 років ознаменувався прискіпливою увагою Міністерства освітиі науки України та громадськості до проблеми гарантування якості вищої освіти. Ліцензійно-акредитаційний механізм досі працює як один з головних інструментів державного управління галуззю, хоча дедалі більше набуває рис інструменту стимулювання якості вищої освіти. Важливими етапами цих перетворень стало ухвалення нової редакції Закону України «Про вищу освіту», а також низки нормативних документів з допомогою було здійснено суттєву лібералізацію раніше існуючої системи.

Новий Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» від 02.03.2015 № 222-VIII створює суттєвий дисонанс з раніше ухваленим законодавством у сфері вищої освіти. Це потребує розроблення нових Ліцензійних умов та відповідних процедур, які мають бути орієнтовані на радикальну дерегуляцію у цій сфері, що покликано призвести до максимального скорочення обсягів зусиль та ресурсів, які навчальні заклади мають сюди інвестувати.

Література

1. Європейська кредитна трансферно-накопичувальна система: довідник користувача/ пер. з англ.; за ред. Ю.М.Рашкевича та Ж.В.Таланової. - Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. – 106 с.
2. Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 № 1060-XII. Електронний ресурс. Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1060-12.
3. Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» від 02.03.2015 № 222-VIII. Електронний ресурс. Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/222-19.
4. Методичні рекомендації щодо розроблення стандартів вищої освіти. ─ Електронний ресурс. Режим доступу : mon.gov.ua/.../Реформа%20освіти/07-metod-rekomendaczi...
5. Постанова Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року № 1187 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти». Електронний ресурс. Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248779880.
6. Наказ МОНмолодьспорту України № 48 від 24.01.2013 «Про затвердження Положення про підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів». Електронний ресурс. Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0488-13.

Додаткова